Приворожена ранньою зорею…

Приворожена ранньою зіркою.
Присипана туманом, що в’ється над похмуримо містом.
Зморена нічними прогулянкими під молочним шляхом.
Запаморочена запахом присмерків.
Зіткана з осінніх трав на безкраїх луках.
Ще ніким не спалена ніким не притоптана.
Та вже з’язана власними рясними дощовими сьозами.
Забута на перших же сторінках буденності життя.
Покріта вуаллю таких невинних снів.
У безкраїх коридорах днів занапащена.
Втрачена над іскрою північного багаття.
Страчена на сонці. Поверена до життя на зорі.
Спустошена.Спустошене життя. переписане по новому.
З пустки біля пустку. з бездни біля вічність.
Кріхітні блискітки в глибині очей, холод обпікає розум.
Один. Два. Три. Кінець. Подіх, сльоза, краплина крові.
Підхоплена вітром біля вільному польоті забуття.
Заколісана каламутною водою ріки.
Очищена сльозами та увігнемо від скорботи та розпачу.
Чорній янгол гойдається на гіллі давно померлих дерев.
Чорнім смутою оповитий.
На чорні шмати тонокого скла розбитий...
Десь там. У тіні годині та розкоші нічних злив.
Гойдається. Колішеться. засинає під власну колискову.
Колися кимось недоспівану, передсмертну колискову.
Без імені.Без життя. Без згадки про щастя.
Покинутій сонцем та літом.
Огорунутій вічними холодами самотніх зим.
Захопленій терпко-колючим вітром льодяних пустель.
Переспіваній чорними воронами на старій могилі.
Закрітій в підземеллях власної душі.
І кинутий летіти вниз біля безодню безсердечності та черствості.
Меланхолія. Ностальгія за тонкою ноткою втраченого.
Закарбованій біля жорстокості людських сухих слів.
Заляканій власними недосяжними прагненнями.
І вбитий, вбитий, вбитий.
Качан. Прагматічній світ, не помічаючий цю тінь.
Кінець. Голос зі снів вже не в силах ожити біля реальність.
Забуття. Де тут смерть а де життя? Грань розмита вже давно.
Істину було досягнуте лише на зорі. На сонці вона була страчена.
Болем. Душею. Сльозою. У кінці-кінців власною гарячою кров’ю.
Заплатила. Відстраждалась. Очистила. Не собі. Їх.

Першоджерела не знаю, хто взнав відпишіться.